Другого ковідного літа вдалося удвох з товаришем вибратися в гори.
Почали зі сходження на гору Близниці. Чим примітна ця гора?
Наприклад, як в середині червня групою з 6 чоловік ми вийшли з вагону кінцевої зупинки потягу Київ-Рахів і опинились в оточенні високих, зелених, казково-чарівних Карпатських гір.
День другий, 17.06.2018
«Повнометражний» похідний день. Починається, за традицією, гарячим сніданком – каша, чай-кава, пєчєнькі-цукерочки :)
Паралельно з приготуванням їжі згортаємо табір та заштовхуємо всі свою манаття по рюкзаках.
Зразу після сніданку в бадьорому темпі відправляємо в рюкзаки все, що ще залишилось не землі – казанки, миски-ложки, намети, плівки, «хатній» одяг, тапки, недоїдені харчі і все інше.
Коли всі зібрані, починається справжня «туристська робота» - влазиш в лямки наплічника і несеш його разом з своїм тілом вгору
На фото: той хвилюючий момент, коли наплічник ще не на спині, але вже пора… , а ще треба перевірити, що нічого не забули ...
В процесі пакування наплічників викроїв кілька хвилин, подивитися, що там на пішохідній стежці попереду. А там за пару хвилин ходу знову повалені поперек стежки дерева, які треба обходити по траві та кущам, через кількасот метрів картина повторюється. Вирішуємо не заморочуватися розвідками стежки – де там можна пройти, а де ні, і рішуче ступаємо на серпантин дороги.
Крокуємо не квапливо – все таки у нас не молодіжна група :) Переходи по 20-30 хв змінюємо привалами на 10-15 хв.
Приблизно за 3 таких переходи доходимо до примітного місця – сідловинки, де гребінь, що піднімається до г. Туркул на пару-трійку десятків (по висоті) трохи знижується, утворюючи невелику горушку, позначену на мапі як висота 1204 м, і потім знову продовжує порівняно стрімкий підйом. В цьому місці подорожній, нездатний запам’ятати чисельні звивини одноманітною лісовою дорогою може чітко зорієнтуватися, де він знаходиться – як далеко залишається до полонини Туркульської та на якій висоті перебуваєш.
На фото: дорога виходить на сідловину за висотою 1204 м.
А фото нижче: дорога на висоту 1204 м – через неї йде більш коротший шлях для пішоходів, підвод та вело-мото. Але цього разу по ній не шли – лісовали :(
А ще більш значиме це місце тим, що неподалік його на схилі є джерела питної води. Правда місцеві кажуть – та то вже під самим верхом, ще трохи вгору і біля колиби буде добре джерело. Але туристу, що повзучи вгору, не запасся достатньою кількістю води, і в котрого пересохло горло, а вся волога, що була в організмі, зросила сорочку на спині і навіть нижче, цей проміжний водопій є дуже і дуже в нагоді.
Фото стежки від сідловини до джерел. Вправо від дороги, якщо рухатись вгору на Туркул.
Стежка добре натоптана, далі навіть якісь міточки вздовж неї можна помітити. До води 3-5 хв. ходу.
Далі кілька фото привалу на сідловині.
Шеф – настрій піднесений, все іде по плану :)
А ще він думає, чи не варто змінити одноманітні, нудні повороти дороги на пряму пішохідну стежечку? Можливо, стежка, що йде до джерел далі стане підніматися на гребінь? Перевіримо, панове?
Перевірили… Ніфіга не вийшла на гребінь :( Пройшли кілька струмочків, де зручно було начерпати води, стежка не щезла, продовжувала в сторону полонини Туркульської але ніяк не хотіла набирати висоту. 5 хв. йдемо, 10… все на тому ж рівні, а зліва по ходу гребінь вже височенько над головою.
Пора завершувати експерименти – дертися напряму через ліс вгору, чи вертатися назад. Обираємо перший варіант. 15 хв. не вистачило, щоби вийти не верх гребня, довелось зупинитися та перепочити. Ще хв. 20-25 підйому по доволі крутому схилу, нарешті гребінь. Ух-х-х, видихнули :)
Стежка по гребеню таки є, і натоптана набагато більше ніж та, по якій пішли понизу (див фото нижче).
Як на неї можна було вийти? – загадка. Але мо’ воно й краще, що на неї не попали – на ній лісовал. А з того боку гребеня, де ми піднялися – майже всі дерева цілі.
Кілька фоток на привалі – відчуття полегшення від завершення авантюрного експерименту. Дорога менше сотні метрів в напрямку зйомки, її не помітно, бо бульдозер заглибив її нижче поверхні ґрунту.
Від цього привалу не знадобилось і 30 хв., щоб вийти на полонину Туркульську ще до 13-ї години, але очам відкрилась нова халепа, котра від волі людей вже не залежала – замість захоплюючих краєвидів, що мали би відкритися згори – низькі сірі хмари, трохи дерев перед ними і… все.
Ще й дощик збирався покапати :(
На наступному фото вид в сторону Туркула, котрого не видно за туманом :)
Але є й приємні моменти – ми заслужили обід і подовжений відпочинок :)
І Ґазда зустрів приязно, запропонував зупинитись під дахом, в старій колибі – з цього сезону вони переселились в нову. Житлові та господарські будівлі полонини то далеко не готель хоч на пару зірочок, але набагато краще ніж обід під сірим мокрим небом.
Нова колиба. Зліва видно край старої, де ми й зупинились.
Розпалили свою турбопічку на великому камені перед порогом, подіставали з наплічників сало, ковбасу, часник, цибулю, прянички, бублички… Гарячий чайок, кисле натуральне молоко, що вдалось купити в місцевому магазині, тобто в хазяїв – справжнє свято живота. А шо?
За годину-півтори свято завершується. А з заходу повзуть нові і нові сірі хмари.
Рухаємось далі? Авжеж! До вечора ще далеко – маємо змогу зайти під самий Чорногірський хребет поблизу Туркула і там влаштуватись на триденну стоянку. Вдягаємо курточки, плащі накидки – вперед і вгору!
Все ґаздівство полонини розташоване на нижньому краю, воно й зрозуміло – чим нижче, тим тепліше.
Нижче полонини туман рідший і щось знизу проглядається, і гори «димлять».
Скоро дорога втягується в ліс.
Неповний перехід і виходимо ще на одне примітне місце. Дорога сходить з гребеня вліво, в сторону полонин Брескульських, а строго по гребеню вгору відгалужується піша стежка майже до самої вершини Туркула. На розвилці збудовано пару дощатих споруд, одна під кодовою назвою «укриття» (так їх позназають на мапах), друга – позначена літерами М та Ж, з загородкою для викидання сміття.
Укриття – навіс з дошок та стіночками на торцях. Прикриває від вітру та дощу – взагалі не зовсім марна споруда. Дощик продовжував моросити, то не хотілось і ф-апарат витягувати, наводжу фотки минулих літ.
Галявина з розвилкою на гребені.
Дві споруди в одному кадрі (світлини 19 червня 2016 р.) зі стрілочками, що вказують стежку на вершину Туркула.
«Укриття» крупним планом. Це фото і кілька наступних зроблені 8 травня 2015 р.
Прямо між двома спорудами стежка на Туркул.
Та ж стежка ближче. На снігу сліди автора, котрий щойно спустився з Туркула.
На початку травня перед укриттям в сторону полонини Туркульської море крокусів.
А в сторону полонин Брескульських сніг і не думає танути.
В нашому випадку над гребенем ще густіший туман ніж внизу під час обіду, дрібний дощик.
На підлозі укриття якийсь чудак поставив намет та й спав там, хоч до вечора ще було далеченько. Присіли на краєчок біля намету, перепочили під дахом та почалапали далі.
На спуску з гребеня можна було би побачити чудові краєвиди на Менчіл, Шешул, Петрос, Говерлу як 19.06.2016 р., якби не туман.
Нижче: Менчіл зліва, Шешул вдалині посередині, Петрос справа.
Петрос зліва та Говерла з Брескулом справа.
Але у нас був туман, то нічого того не було видно.
Тож тупали не сильно роздивляючись в сторони, з двома нетривалими привалами до невеличкого водоспаду у верхів’ях потоку Озірний.
Протягом завершального переходу піднялися вище межі лісу і зайшли в лабіринт менших та більших полонинок, що губляться в серед густих заростів жерепу – альпійської сосни.
І на завершення дня щасливі обличчя мандрівників на фоні того самого водоспаду.
Щасливі посмішки в цей момент не тільки (а може і не стільки) від захвату від краси природного явища, а від оголошення шефа, що від водоспаду залишається всього 5-7 хв. ходьби, а далі – вечеря, відпочинок, і стоянка на тому місці триватиме, аж 3 дні :)
На фото нижче горизонт свідомо перекошений, бо струмок з водопадом на всю висоту не поміщався інакше, ніж по діагоналі. І відступити пару кроків назад також не можна було внаслідок крутизни русла та густих кущів по обидві його сторони.
(Світлі плями на фото – то дрібні крапельки дощу на склі об’єктиву).
Далі буде.